Життя після втрати: чотири історії материнської любові, що долає горе

15 жовтня — Всесвітній день пам’яті дітей, які пішли надто рано. Цього дня родини згадують своїх найменших янголят, часто відзначаючи їхні перші дні народження, які вони не змогли зустріти. Чотири жінки — Анастасія, Ірина, Альона та Олена — діляться своїми історіями про перинатальну втрату, силу любові та шлях до прийняття. Їхні діти, Меланія, Кирило, Богдан та Орест, не дожили до свого першого року, але назавжди залишаються в серцях матерів.

Знайти світло в темряві: історії чотирьох матерів

Анастасія: «Любов не зникає, вона просто змінює форму»

Для Анастасії Махнюк, комунікаційної менеджерки ГО «Опіка Ангела», втрата першої вагітності стала гірким досвідом. Згодом, попри початок повномасштабної війни, родина наважилася на нову вагітність. На другому скринінгу лікарі виявили відставання у розвитку плоду. На 29-му тижні, через інфаркт плаценти, народилася крихітна Меланія вагою 650 грамів. Вона прожила лише 20 днів.

«Це як дві пачки масла», — згадує Анастасія, описуючи свою новонароджену донечку. Важкі прогнози лікарів, розмови з психологинею, яка сказала: «Ви вже стали мамою», — все це стало частиною нового, несподіваного шляху. Разом із чоловіком вони співали Меланії колискові, читали казки, передаючи любов, яка «вайфаєм» тримала їх разом, навіть коли вони були поруч.

Після похорону, який залишив глибокий шрам, Анастасія знайшла підтримку в громадській організації «Опіка Ангела». Там вона зустріла жінок, які пережили подібне. Їхні історії, сповнені світлого суму та незламної любові, стали для неї надією. «Горювати можна через любов, а не лише через біль. Любов не минає», — ділиться Анастасія. Сьогодні, маючи сина Якова, вона працює в «Опіці Ангела», допомагаючи іншим мамам пройти цей шлях.

Ірина: «Я — мама двох. Це моя реальність»

Фахівчиня з психічного здоров’я «Опіки Ангела» Ірина Макарук пройшла довгий шлях до другої вагітності. Після народження старшої доньки Софії, через десять років, подружжя знову відчуло радість очікування. Проте на 13-му тижні почалася кровотеча, і наступні місяці пройшли в лікарнях.

«Ми вирішили: що б не сталося з нашим сином, ми приймемо його таким, яким він є», — говорить Ірина. На 32-му тижні, через критичний стан, провели кесарів розтин. Народився Кирило, вагою 700 грамів, схожий на батька. Йому діагностували рідкісну вроджену патологію — атрезію стравоходу. Через два дні, 4 жовтня, він помер.

«Чи було б легше, якби я втратила його на ранньому терміні? Можливо. Але чи хотіла б я цього? Напевно, ні», — ділиться Ірина. Вдячна за можливість пізнати сина, вона зберігає його прах у куточку пам’яті. Боліло мовчання друзів, які не знали, як підтримати. Але зустрічі в «Опіці Ангела», де вона познайомилася з іншими жінками, стали опорою. Ірина здобула освіту психолога і тепер сама веде групи підтримки, допомагаючи іншим усвідомити: «Ви — мама чи тато, і це однозначно».

Альона: «Богдан дав мені крила, щоб літати далі»

Вагітність, яка сталася в Норвегії, була несподіваною для Альони Оперчук, адже попередні пологи були шляхом кесаревого розтину. Тривоги почалися з перших тижнів. В Україні, на 23-му тижні, почалися передчасні пологи. Богдан народився на 25-му тижні, вагою 990 грамів, з відірваною пуповиною. Попереду були 147 днів реанімації.

«Перші 21 день не питайте про прогнози, просто вірте і живіть сьогоденням», — нагадували лікарі. Альона жила двома життями: вдома, з маленькою донькою, і в реанімації, з сином. Вона залишала в кювезі пелюшки зі своїм запахом, годувала, купала, читала. Та, попри боротьбу, стан Богдана погіршився. Через 132 дні, коли його перевели до іншої лікарні, він впав у кому.

«Я люблю тебе», — шепотіла Альона, даючи обіцянку обійняти сина. Згодом, після прощання, яке дало можливість побути з ним, Богдана кремували. Спочатку урна була вдома, а потім — поховання на батьківщині. Сьогодні, маючи сина Остапа, Альона веде групу підтримки «Веселка» для жінок, які планують вагітність після втрати. «Народження Богдана дало так багато любові, яка окриляє», — говорить вона.

Олена: «Орест — це не минуле, це частина нас»

Життя Олени Мартен, яка працює в гуманітарному секторі, змінилося на 30-му тижні вагітності. У Руанді, де вони жили з родиною, не було достатніх медичних ресурсів, тому довелося повернутися до Швейцарії. На 33-му тижні почалися пологи. Орест народився 14 травня 2024 року, але його стан виявився несумісним із життям. Хлопчик помер за кілька годин.

«Це був момент, коли найстрашніше вже сталося, але медична система не додала до нього ще більше болю», — згадує Олена. Лікарі дали можливість побути з сином, зробити фото, взяти відбитки ручок і ніжок. Ці моменти, хоч і болісні, стали безцінними.

Складно було пояснити старшим донькам, що сталося з братом. Психологиня порадила говорити чесно. Олена підкреслює важливість підтримки не тільки мам, але й тат, дітей, усієї родини. «Горювати можна по-різному, але горе — це не вирок», — говорить вона. Сьогодні доньки знають, що в них є брат, і фраза «Мамо, давай зайдемо до Ореста» — це спосіб пам’ятати. Щорічно родина святкує день народження Ореста, віддаючи шану його пам’яті. Олена, пройшовши групи підтримки, стала ведучою, допомагаючи іншим жінкам.

Де шукати підтримку

ГО «Опіка Ангела» — це організація, створена батьками, які пережили втрату, щоб підтримати інші родини. Вони пропонують безкоштовні групи підтримки, професійну психологічну допомогу та програми самодопомоги. На сайті організації можна знайти актуальний розклад груп, інформацію про консультації та скористатися віртуальним меморіальним простором «Небо пам’яті».