Без права на прощання: українські жінки залишаються наодинці з перинатальною втратою
Жорстока реальність українських медичних закладів: понад 65% жінок, які пережили трагедію втрати дитини ще до народження чи одразу після нього, позбавлені можливості попрощатися з малюком. Ще більш пригнічуючим є той факт, що майже 80% українок не отримали жодної пропозиції психологічної допомоги. Ці цифри – не просто статистика, а свідчення глибокої системної проблеми, що залишає глибокі рани на душі матерів.
Такі невтішні висновки містяться у масштабному дослідженні «Викидні, мертвонародження та смерть новонароджених: досвід сімей у медичних закладах України», проведеному громадською організацією «Безпечне народження» протягом березня-травня 2026 року. У дослідженні взяли участь 516 жінок, які зіткнулися з перинатальною втратою у 2021–2026 роках, та 308 медичних працівників.
Нерозуміння та знецінення: травма, що поглиблюється
Дослідження виявило, що значна частина опитаних жінок (57,6%) стикалися з нерозумінням чи відвертим знеціненням свого горя. Ще 54,5% жінок зазнавали уникнення розмов про втрачену дитину, а 46,8% відчували тиск суспільства, яке очікувало, що вони мають «забути» пережиті страждання і якнайшвидше повернутися до нормального життя. Цей травматичний досвід поглиблювався через цинічні висловлювання на кшталт «ще народиш», «у тебе є інша дитина» або знецінювальні фрази «це ще не дитина». Таке ставлення не тільки применшувало значущість втрати, але й заперечувало саме існування дитини та материнство як таке.
Більшість респонденток (понад 67%) зізналися, що відчували провину після втрати: 27,6% — часто, а 39,5% — дуже часто. Це відчуття найчастіше виникало через власні сумніви щодо того, чи можна було запобігти трагедії, але значний вплив мали й суспільні стереотипи щодо материнства та висловлювання медичного персоналу.
Поряд із випадками співчуття та турботи, жінки також стикалися з травматичною (19,5%), знецінювальною (18,3%) та навіть звинувачувальною (6,4%) комунікацією з боку медичних працівників.
Потреба в допомозі, яка залишається невиправданою
Як свідчать дані дослідження, 78,2% опитаних жінок не отримали пропозиції консультації психолога чи психотерапевта під час перебування у медичному закладі, хоча 63,6% саме в цей момент гостро потребували такої допомоги. Частина жінок була змушена самостійно шукати професійну підтримку після виписки. Більш як чверть респонденток (28,7%) не отримали чітких пояснень щодо причин втрати, подальших медичних кроків, своїх прав, можливостей контакту та прощання з дитиною, а також інформації про поховання та доступну підтримку.
Лише 34,3% опитаних жінок мали змогу побачити дитину після втрати та попрощатися з нею, тоді як 65,7% були позбавлені цього. Причому в більшості випадків такий контакт відбувався формально, як частина процедури підтвердження мертвонародження. Прикметно, що 71% респонденток зазначили, що медперсонал не пояснював їм можливості щодо контакту, прощання чи створення пам’ятних речей.
Дослідниці також підкреслили прогалини в чинному законодавстві, яке не встановлює чіткої процедури передачі батькам тіла або останків дитини у разі втрати вагітності до 22 тижнів. Жінкам можуть відмовляти у можливості забрати тіло дитини, навіть за висловленого бажання організувати поховання. В окремих випадках причиною такої відмови пояснювали тим, що тіло вважається «біологічним матеріалом».
Фізіологічні аспекти втрати та професійні виклики
Поява молока після втрати ставала для багатьох жінок болісним продовженням тілесного зв’язку з дитиною та нагадуванням про її смерть. Найчастіше лактацію пригнічують медикаментозно – про цей спосіб розповіли 87,7% опитаних медичних працівників. Природне завершення лактації пропонується лише 11% жінок, а можливість донорства грудного молока – лише 3,9%. Дослідження зафіксували випадки, коли препарати для припинення лактації надавалися без належного обговорення, а в одному випадку медикаментозне припинення лактації було розпочато ще до смерті дитини.
Переважна більшість медичного персоналу (76,7%) переконана, що однією з ключових проблем у роботі з перинатальною втратою є відсутність чітких стандартів. Понад половина (56,6%) опитаних медпрацівників назвали причиною проблем недостатню професійну підготовку. Серед інших труднощів вони відзначали психоемоційну складність таких ситуацій, власні емоційні реакції та невпевненість у тому, як правильно підтримати батьків. Майже половина (44,3%) опитаних вказали на потребу в психологічній підтримці самого медичного персоналу.
Прикметно, що 89,6% опитаних медичних працівників вважають доцільним надати батькам можливість побачити дитину після втрати. 59,2% підтримують можливість потримати малюка на руках, а 52,1% – провести з ним певний час наодинці.
За статистикою Міністерства охорони здоров’я, у 2025 році в Україні народилися живими 159 147 дітей, а мертвими — 930. Протягом перших 28 діб життя померли 353 дитини, а від 28 діб до одного року – 481 дитина. Також зафіксовано 3208 самовільних переривань вагітності до 22 тижнів. Минулого року під час УЗД було виявлено 1268 випадків вроджених вад розвитку плода, у майже половині з яких (694) вагітність було перервано.
Авторки дослідження наголошують на необхідності розробки та впровадження єдиного національного стандарту супроводу у переживанні перинатальної втрати. Цей стандарт має охоплювати медичні, психологічні, етичні, духовні та організаційні аспекти допомоги сім’ям на різних етапах. Важливо створити умови для можливості бачити померлу дитину, тримати її на руках, проводити з нею необхідний час, а також створювати пам’ятні речі: фотографії, відбитки ручок і ніжок, пасма волосся тощо. Дослідниці закликають приділити особливу увагу кризовому консультуванню в перші години та дні після втрати, забезпеченню доступу до довготривалої психологічної підтримки та груп взаємодопомоги. Психологічна, психотерапевтична та, за потреби, психіатрична допомога має стати невіддільною складовою супроводу, а батьки мають отримувати вичерпну інформацію про доступні можливості такої підтримки як під час перебування у медичному закладі, так і після виписки.
